Догляд за зубами собак
Існує думка, що у собак зуби не болять. Втрата одного або декількох зубів є звичайним явищем в житті собаки, а вже про лікування і профілактику органів порожнини рота і мови не йде. Від стану зубів, їх цілісності і розвитку залежать в першу чергу прийом корму, його первинна обробка і підготовка до травлення. Від ступеня підготовки корму в ротовій порожнині при безпосередній дії зубів залежить як засвоюватимуться живильні речовини.

Відоме, що від хворих зубів, наявних в ротовій порожнині, бактерії і токсини можуть проникати в суміжні області (пазухи носа, середнє вухо і ін.), суглоби, серце, легені, нирки і інші органи, викликаючи їх захворювання.

Захворювання ротової порожнини у собак широко поширені. Ці хвороби стоять в одному ряду з такими захворюваннями, як хвороби шкіри, серцево-судинної системи, органів зору і слуху.

Такий розвиток пов'язаний з багатьма причинами, але як основні можна виділити наступні:

низький рівень ветеринарно-стоматологічної допомоги;
відсутність санації порожнини рота у собак;
поганий догляд за ротовою порожниною;
порідна схильність;
низька якість корму, що вживається, містить грубі, жорсткі і тверді частинки;
Є породи собак, які схильні до захворювань зубів і прилеглих тканин.

На першому місці по поширеності хвороб рота коштують дрібні породи собак. У них поширеність цих захворювань досягає 70-85% поголів'я. Трохи рідше за хворобу рота зустрічаються у середніх порід (65-70% випадків); у великих близько 45-50%.

Характерні ознаки при захворюванні зубів і прилеглих тканин:

припухлість на морді;
слина з домішкою крові або гною;
халітоз - неприємний запах з рота;
видимі пошкодження зуба;
оголення кореня або коріння зубів; виникає при тривалому відкладенні зубного каменя;
неможливість ухвалення пищи.
Зубний наліт (камінь) - широко поширене захворювання. Він найчастіше утворюється на іклах і корінцях зуба, рідше на різцях. Особливо схильні : дай маху, спанієлі, бульдоги, шнауцери. Годування м'яким кормом і слабке навантаження на щелепі збільшують шанс виникнення зубного нальоту .

Тривале знаходження нальоту на зубах приводить до утворення зубного каменя.

Власникам собак необхідно ретельно стежити за станом ротової порожнини тварин, не меншого 1 разу в тиждень чистити собаці зуби спеціальною зубною пастою або ватою , намотаною на паличку. Крім того, необхідно стежити, щоб на зубах або між ними не скупчувалися залишки корму, вводити в раціон собаки корм, що містить грубі частинки для підвищення самоочищення поверхні зубів. Якщо ж собака має схильність до утворення нальоту або каменя на зубах, то можна використовувати спеціальні засоби (після зняття зубного каменя і проведення санації ротової порожнини в умовах клініки). До таких засобів відноситься «Dental rope».

Двічі в рік у дорослих собак необхідно проводити санацію ротової порожнини, яку робить ветеринарний лікар . Якщо ж собака схильний до виникнення зубних відкладень, то санацію проводять не рідше за 3 рази на рік .

Це собаки нижче середнього зросту, міцного типу конституції. Висота в холці 45-52 см для вижлеців і на 3 см нижчі вижлиці. Високопереді, з добре розвинутою мускулатурою (залежить від правильного виховання і нагонки), формат трохи розтягнутий. Індекс розтягнутості 108-112 см, найтиповіша масть — чорно-ряба в рум'янах (коли чорні плями закінчуються рудими). Добре одягнуті, що дає можливість утримувати їх цілий рік на подвір'ї. Голова дуже породна, черепна коробка помірної ширини, округла. Надбрівні дуги добре виражені. Перехід від лоба до морди нерізкий. Морда пряма, досить довга. Губи сухі, добре обтягують морду (без брилів). Вуха не товсті, висячі, довгі, низько поставлені, з заокругленими кінцями. Очі трохи косо поставлені, темно-карі, краї повік темні. Груди широкі, бочкоподібні, глибокі, спущені до ліктів. Це підтверджує те, що собаки сильні.

Виведена ця порода в Естонії шляхом схрещування місцевих невеликих зростом гончих з біглями, який передав міцність лап, веселий характер, наполегливість у роботі та скороспілість; з швейцарськими малорослими гончими, що дало породі хороші голоси, в'язкість, маленький зріст. Настирливі фоксгаунди теж залишили свій слід у породі. І ось на запитання, яка порода гончаків найкраща, однозначної відповіді немає. Є тільки аргументи.

Екстер'єрний ринг засвідчує, що "естонці" Чернігівської області несуть робочу кров в своїх жилах.

Чим приваблюють собаководів "естонці"?

1.Простота в утриманні.

2.Рано починають працювати, деякі екземпляри — з 5-7 місяців. Але відразу зазначу: успіхи

собаки залежать від уміння й настирливості хазяїна. Буває, беруть цуценя від прославлених в усій окрузі собак, та з ним не займаються, не наганяють і чекають, коли виросте, не обмежуючи його в харчах. Виходять на полювання, а собака повною мірою себе не показує. І починаються вагання: от, якби я взяв цуценя в іншого та й іншої породи. Так я хочу тим rope - мисливцям пригадати прислів'я: «Хочеш їсти калачі - не сиди на печі». А тепер про основні якості.

1.Пошук (полдаз) для "естонців" характерний жвавий, уважний, на веселому галопі, достатньої ширини (400-600 м), що дає змогу оцінити правильний і хороший гон.

2.Ця порода характеризується добрим нюхом. Вони настільки настирливі, що можуть за короткий час знайти звіра.

3.В'язкість — це наполегливість, з якою гончак переслідує звіра і виправляє його хитрощі. В'язкість естонських гончих — на висоті. Мої собаки сміливо можуть тримати звіра на сліду до трьох діб, і це без перебільшення. А мисливці знають, що в'язкість — 70% успіху на полюванні. Ця властивість собаки передається з покоління в покоління і розвивається правильною нагонкою.

4. Майстерність — це поєднання всіх попередніх властивостей, що виробляються в процесі роботи собаки, вміння орієнтуватися в хитросплетінні звірячої грамоти. Бувають випадки, коли собака покидає слід і оббігає певні місця, скорочуючи шлях до звіра. Це і є майстерністю. А обрізання сліду на двійках, трійках, — це теж майстерність. Майстерність без доброго нюху і в'язкості неможлива.

5.Паратість — це швидкість, з якою собака переслідує звіра. Для «естонців» характерний настирливий, але помірний, емоційний гон, що є перевагою.

Якщо ти хочеш ходити на полювання з своєю собакуі щоб вона приносила здобич,ось тобі порада:Сажаєш перепілку десь подалі від собаки, краще щоб це зробив хтось крім тебе, щоб не було твого запаху. І поступово підводиш його до перепілки (на довгому поводку (корді)) він має вести пошук челноком, при наближенні до перепілки поступово вкорочуєш корду доки він не стане на стійку. І так тремаєш його на стійці до 30-40 сек (багато хто радить і до 1 хв), і обов"язково хвалиш його. Потім по команді відпускаєш (але на корді) і після підйому перепілки примушуєш його лягти, це в ідеалі, або хочаб зупинитися.
В нас суттєвої проблеми з цим не було, начитавшись розумних книжок я хвалила його за будь яку стійку на прогулянці. Тепер правда інша проблема: голуби в місті. Стійки одна за одною. Але ніби вже почав відрізняти де гра, а де поле...

Собака для мисливця є не просто істотою, що допомагає добути більше дичини, вона його відданий друг, який з півслова, з погляду розуміє свого господаря. Чуття мисливського собаки, її слух, спритність і витривалість допомагають мисливцеві вислідити дичину, принести здобич. У хорошого мисливського собаки має бути така ж пристрасть до полювання, як і у її господаря. Собаку можна використовувати на дуже багатьох видах полювань, а інколи без собаки взагалі полювання вести неможливо. Вести полювання з собакою набагато цікавіше і більш захоплююче, до того ж з нею можна і порадіти вдалому полюванню, і легко перенести невдачу. Як приємно побачити в очах свого помічника неприховану радість, коли він приносить в зубах знайдену здобич.

Порід мисливських собак дуже багато і кожна порода призначена для певного виду полювання.Універсальних порід не існує, оскільки кожна порода володіє своїм характером, специфічною статурою, витривалістю, своїми пристрастями. При полюванні на звірів, що живуть в норах, використовують нірних собак – ягдтер’єрів, фокстер’єрів, такс. Полювати на птиць краще всього із лягавими, спанієлями.На зайців, лисиць, деяких копитних - з гончаками, лайками. На думку деяких, виховати хорошого мисливського собаку можна і з безпородного пса, але кращих досягнень Ви отримаєте від собаки спеціальної мисливської породи, адже лише у них особливо сильно розвинений мисливський інстинкт. Та і полювати згідно із законом можна лише з породистим мисливським собакою.
Аби з собаки вийшов вірний друг і помічник на полюванні, окрім її годування, вигулювання, необхідно виховувати в ній слухняність, беззаперечне підпорядкування господареві. Вона повинна відразу по команді “до мене” , свисту або звуку мисливського рогу повертатися до мисливця, це дуже важливо на полюванні. Собака не повинен реагувати на присутність інших домашніх тварин, на гучні звуки, постріли. Вона не повинна опиратися, коли на неї надівають ошийник або намордник. Ніколи з собакою не можна поводитися грубо, навіть якщо вона не слухається під час дрессури. Майбутню мисливську собаку з раннього віку треба привчати до місць полювання - лісу, поля, водойми.
Не треба забувати, що мисливський собака обов’язково має бути занесений в мисливський квиток і бути зареєстрований в органах ветнагляду. Потрібно дуже уважно стежити за здоров’ям свого друга і піклуватися про нього.

ГОДУВАННЯ ЩЕНЯТ СЕРЕДНІХ ПОРІД

Собаки середніх розмірів швидше розвиваються, чим великі цуценята швидко переходять із однієї фази розвитку в іншу. У віці 1,5 місяця щеня середньої породи їсть не частіше 5 разів у день 2 рази - молочний і 3 рази - м'ясний корм, що включає 100 г м'яса. Із другого місяця життя щеня вже задовольняє чотириразовою годівлею двома молочними й двома м'ясними (150-200 г м'яса). У чотиримісячному віці щенята починають відмовлятися від одного з молочних годівель, але при цьому кількість м'яса в раціоні збільшують до 300 г. Так щеня годують до 8 місяців, потім переходять на годівлю двічі в день; причому - м'ясне, наприклад, в 10 год ранку й в 19 год вечору. Кількість м'яса залишається колишнім, але при цьому зростає загальний обсяг корму. Деякі собаки охоче продовжують їсти молочний корм ранком. У віці від 18 до 20 місяців собаку переводять на дорослий режим годівлі, який складається з легкого молочного сніданку й рясної м'ясної вечері, що полягає з густої кашоподібної їжі в обсязі до 1,5 л з 200-250 г дрібно нарізаного вареного м'яса.

Многие охоты по пернатой дичи вызывают необходимость подачи собакой убитой птицы или розыска ее в траве и зарослях.

Сколько досадных потерь бывает у охотников, так как убитая птица зачастую попадает в труднопроходимые заросли или на воду, где найти и достать ее без собаки не представляется возможным.

С охотничьей собакой, у которой хорошо отработана подача, все сбитые птицы будут найдены.

При правильной дрессировке охотничьи собаки любой породы, кроме гончих, могут быть использованы для розыска и подачи птиц на утиных и целом ряде других охот.

Среди части любителей сеттеров и пойнтеров распространено мнение, что приучение собак к подаче убитой птицы связано с появлением у нее склонности к срыву со стойки и гоньбе за поднятой птицей.

Такую склонность можно наблюдать главным образом у собак с недостаточной отработкой или закреплением всего курса натаски. Ведь только этим и можно объяснить срывы со стоек и гоньбу птицы теми легавыми, которые не приучены к подаче.

Многие владельцы легавых собак вместо подачи отрабатывают у них только розыск упавшей птицы: собака найдя, делает стойку по убитой птице. Такое применение собаки только для нахождения убитой птицы без подачи ее рекомендуется главным образом в лугах и не сильно заросших и заболоченных местах.

Подготовка охотничьих собак к подаче убитой дичи начинается в период ее общей дрессировки, что обычно рекомендуется делать еще в щенячьем возрасте наряду с отработкой и закреплением других упражнений и приемов, необходимых для управления собакой в доме, а в последующем и на охоте.

Обычно это делается при игре с собакой. Деревянной палочкой перед мордой собаки делаются движения, а когда она заинтересуется и пытается схватить поноску, нужно вложить ее в пасть собаки, после чего по команде «дай» палочку отбирают, а другой рукой дают поощряющее лакомство.

Повторением этого приема с поощрением лакомством и лаской добиваются четкого его выполнения.

После этого прием усложняется забрасыванием поноски вначале не далее 3—5 метров. Бросок поноски делается на виду у собаки, которая тут же бросится за нею. В это время, подбегая к собаке, нужно подать ей команду «возьми» и, когда поноска будет взята, отбежать от собаки на прежнее место, остановиться, взять поноску, подав команду «дай», и тут же дать лакомство.

Далее повторяя этот прием, нужно прекратить пробежки владельца в сторону броска и обратно, а дальность забрасывания поноски постепенно увеличивают. Последующие уроки усложняют удержанием собаки после заброса поноски до команды «подай», вначале придерживая ее за ошейник, а после командой «сидеть».

Собак, несклонных к игре, можно обучать несколько иным способом. Усадив собаку, дают команду «возьми» и осторожно вкладывают ей в рот поноску. Удержав ее несколько мгновений, командуют «дай» и отбирают поноску, а собаке дают лакомство. После неоднократных повторений приема собака начинает брать поноску сама. Когда это достигнуто, нетрудно заставить брать поноску с земли, а затем и приносить брошеные вещи.

В случаях, когда собака не желает отдавать поноску и убегает с нею, уроки можно проводить на длинной веревке. На охоте этому всегда можно помешать командой «лежать».

Следующий этап работы с собакой — приучение подавать поноску с воды.

Обычно в теплый летний день большинство собак охотничьих пород охотно самостоятельно входит в неглубокую воду и в этом случае собака по ранее отработанному приему подачи поноски с суши принесет ее и с неглубокой воды.

Далее нужно постепенно поноску забрасывать в более глубокие места, где собака, видя впереди себя на воде поноску и стремясь ее взять, оказывается на такой глубине, где ей приходится плыть.

В тех случаях, когда собака самостоятельно не входит в воду, приучение ее к воде начинается игрой с ней владельца у воды с постепенным заходом в глубину.

В ходе общей дрессировки собаки и работы с ней в поле по отработке поиска и натаске по птице продолжаются повторения и закрепления приемов подачи.

В это время следует применять деревянную поноску, обматываемую мягкой тряпкой, а в последующем заменить ее крылышком птицы.

Нередко собаки, особенно легавые, не желают брать в рот птицу, хотя охотно подают палочки и различные предметы. В таких случаях вначале тренируют собаку на подачу крылышка или птицы, завернутой в тряпку, бумагу и пр. Постепенно «упаковку» снимают и собака начинает подавать дичь.

Подача из зарослей или с большой воды и подача с другого берега водоема могут быть отработаны лишь постепенно, с последовательным усложнением приемов.

Наказание собаки при обучении подаче не допускается.

Во избежание срыва стоек и гоньбы дичи легавыми собаками не следует допускать подачу ими птиц по первому полю.

В крайнем случае можно допускать подачу с воды и не тотчас после ее падения, а после того, как собака будет уложена и послана за птицей командой «подай».

На сухом месте лучше не позволять молодой легавой касаться птицы. Достаточно, чтобы она нашла птицу и указала ее местонахождение стойкой или легла перед нею.

Даже охотясь со старой хорошо поставленной легавой, не следует разрешать ей подавать каждую битую птицу, а тем более бросаться за нею без разрешения,.